Так до якої церкви ходити - УПЦ КП чи УПЦ МП?

Я вперше пишу в цьому блозі, бо довгий час роздумував з чого почати. Звісно політичні, економічні та соціальні ЛЕЩАТА постійно «стискають» нас українців, примушуючи зробити свій вибір на користь чогось одного, заради того, щоб йти далі в розумінні процесів, які відбуваються вже сьогодні, можливо, саме в цей момент нашого буття!

Ми хотіли б в своєму блозі «ЛЕЩАТА» допомагати розібратися де правда, а де брехня, і надати свою порадою, якою ви, вочевидь, можете скористатися або ні, але в будь-якому разі хоча б засумніватися у своїй, начебто, БЕЗЗАПЕРЕЧНІЙ правоті!

А почнемо ми в переддень великого свята Різдва чесного славного Пророка, Предтечі та Хрестителя Господнього Іоанна, із ВІРИ в Бога, та із ЛЕЩАТАМИ вибору, який постав необхідністью перед віруючими християнських церков України після Євромайдану, а особливо після окупації Російською Федерацією нашого Криму і Донбасу. Тепер багато хто зрозумів, що колишній «старший брат» є насправді окупантом України, а росіяни стали справжніми ворогами українців в цій божевільній гібридній війні за власну незалежність і територіальну цілісність Богом даної країни! 
Мова йде про ЦЕРКВИ  в Україні…Звісно насамперед це стосується Української православної церкви Київського і Московського патріархатів (УПЦ КП і УПЦ МП)!

Так до якої церкви ходити? І чого жадати віруючому, який хоче просто молитися Богу, але у церкві, що є богоугодною і канонічною з точки зору християнського Писання і Предання?

Почнемо розмову на цю тему з невеличкої статті, яка, я сподіваюсь, зацікавить і запросить до дискурсу християнську спільноту, незалежно від церкви, до якої вони звикли ходити…

Звертаюсь до віруючих, що проживають в Україні. Ви віруєте в Бога, чи в патріархів? Якщо в Господа, то приставайте до Руху за Єдину українську помісну церкву! Згідно християнських канонів (другий Вселенський собор) Україна, як незалежна держава, має право на НЕЗАЛЕЖНУ автокефальну церкву, тобто ВЛАСНИЙ патріархат - Київський патріархат! Нагадаю, що Київська митрополія (Київская і всія Руси) — це православна митрополія Константинопольского патріархата на территорії Руси, Великого князівства Литовського та Королівства Польського. Кафедра Митрополита знаходилась з часів Хрещення Руси (988) в Києві і ЗАВЖДИ залишалась легітимною і незалежною від Московського патріархату. У 1685 році в Москві вирішили, що Київську митрополію слід підпорядкувати московському патріархові. І тоді московський патріарх видав відповідні розпорядження. Влада інспірувала собор у Києві, який подав прохання на тій лише підставі, що оскільки Київ перебуває під владою московського царя, то Київську митрополію слід підпорядкувати московському патріархові. Це була друга спроба анексувати Київську митрополію. 

Під час першої Москва просто нахабно поставила на кафедру в Білорусь (територія Київської митрополії) ніжинського протопопа Мефодія Філімоновича та оголосила його місцеблюстителем Київської митрополії. Це було прямим порушенням церковних правил, адже ця територія належала Константинопольському патріарху, а Мефодія посвятили в Москві. І тому Константинопольський патріарх наклав анафему. Тоді московський цар написав листа до Константинополя, мовляв, ми не хотіли втручатися, та оскільки турбувалися про долю православ’я, вирішили висвятити Мефодія. Тоді цього Мефодія забрали до Москви, і він там десь доживав віку. 

Та московитські церковники не здалися й відправили посла у Константинополь - просити патріарха, щоб той видав грамоту. Патріарх відмовився, тоді посол пішов до Єрусалимського патріарха просити сприяння. Той теж заперечив категорично. Настирливий посол Москви пішов до султанського візира - з подарунками, обіцянками й погрозами. Важливо наголосити, що в той момент Туреччина була зацікавлена будь що уникнути війни з Росією. І візир, спокусившись обіцянками підступного посла, дав вказівку передати Київську митрополію Московській державі. А оскільки на той час Константинопольський патріарх фактично був чиновником турецького уряду (його своїм рішенням і призначав, і звільняв султан), то він і дав згоду, бо не було куди діватися. Константинопольський патріарх видав грамоту, оригінала якої ніхто ніколи не бачив. Утім, збереглася розписка, що «получили от царского величества милостыню три сорока (120) соболей и 200 червонцев» (до речі, як потім з'ясувалося, патріарх Діонісій так і не отримав тих обіцяних соболів і червінців). Посол Москви поїхав, а російсько-турецька війна таки розпочалася. А згодом (через рік) зібрався синод, і патріарха Діонісія позбавили престолу, звинувативши його в тому, що він незаконно й проти приписів канонічних правил віддав Київську митрополію. Але й повернути Київську митрополію в ті часи так і не змогли.  

В церкві є традиція: підкорення непереборним обставинам без визнання їхньої легітимності. Наприклад, ми юридично не визнаємо, що Крим у нас забрали. Але фактично повернути його зараз не можемо. І тому будуємо своє життя, виходячи з того, що в Криму є російська влада, але ми не визнаємо, що це законно. За тими відомостями про умови передачі Київської митрополії, що було викладено в грамоті патріарха Діонісія, ця митрополія мусила зберігати всі права та привілеї, які мала під владою Константинополя. Разом з тим, що митрополит мав носити титул екзарха, тобто повноправного представника Константинопольського патріарха, його повинен був обирати собор митрополії, він був наділений вищою владою над єпархіями, що входили до її складу (в сучасних Україні, Білорусі, Литві й Польщі), мав право остаточного суду. Жодну з цих умов не було виконано, і швидко, впродовж кількох десятиліть, Київську митрополію перетворили на пересічну єпархію Російської церкви, а її права скасували.  

Та Константинополь не визнавав і не визнає донині юридичних прав Московської патріархії. Про це свідчить і рішення синоду, який позбавив патріаршого достоїнства того Діонісія. А також православний томос 1924 року, виданий Константинопольським патріархом Василем. Там чітко прописано, що Київську митрополію передали під владу Москви неканонічно. До того ж є лист 1990 року Константинопольського патріарха Димитрія (попередник нинішнього патріарха Варфоломія) московському (вже покійному) патріархові Олексію, де написано: 

«Ми визнаємо канонічну територію Російської православної Церкви так, як її було визначено під час встановлення патріаршества. Тобто на 1589 рік — без території давньої Київської митрополії». 

Востаннє про це було сказано у 2005 році, коли архієпископ Всеволод від імені Константинопольського патріарха на зустрічі з президентом Ющенком заявив, що Україна — канонічна територія Константинопольського патріархату. Проте Москва блокує будь-які ініціативи й будь-які зусилля щодо визнання православною спільнотою існування незалежної від московитів української церкви. Але що далі, то менш успішно, бо православний світ починає довідуватися правду про Україну, а не московську пропаганду.  

Насправді все просто. Половина структури Московського патріархату – це церкви в Україні. Станом на середину липня 2014 року (тобто до Євромайдану, окупації Росією Криму і війни на Донбасі) в усій Російській православній Церкві без України було приблизно 19 тисяч парафій. В Україні було зареєстровано 13 тисяч парафій УПЦ (МП) та 5 тисяч парафій УПЦ (КП), а разом - 18 тисяч. Об’єднавшись, УПЦ (КП) та УПЦ (МП) стає такою самою, як весь Московський патріархат без України. І це одна з тих причин, чому вони не хочуть відпускати Українську Церкву.  

Якось єпископ УПЦ КП Євстратій ЗОРЯ в одному із своїх інтерв'ю того часу сказав: 

«Агресивними діями Росії щодо України зерна недовіри до Москви посіяно дуже глибоко. На моє переконання, єдність і визнання (української - прим. авт.) церкви прийде, як незалежність України. Бог поставить усіх у такі умови, що церкву буде визнано. Комуністи хотіли незалежності? Ні. Але було створено такі умови, що 24 серпня вони за неї проголосували. Незалежності не було б, якби не було революції на граніті, Народного руху, демонстрацій, самвидаву. Не можу уявити, якими будуть ці обставини. Але можемо уявити, що нам потрібно робити, щоб досягти визнання та єдності. Ми повинні говорити про це, боротися за це. І чітко розуміти, що нам потрібно: єдину Помісну православну Церкву, яка має визнаний незалежний статус, тобто автокефалію".  

Тому я вдруге в цій статті звертаюсь до віруючих, що проживають в Україні. Якщо ви віруєте в Бога, то приставайте до всеукраїнського Руху за Єдину Помісну православну церкву в Україні! 

Павло Лєщинський